Це лише одна з історій цієї війни.
Мене звати Євгенія мені 21 рік, я з маленького містечка, яке знаходиться у Херсонській області, село міського типу Козацьке.
Мій будинок для мене є частинкою мого серця, моєї душі, всі спогади дитинства, що проходили тут, всі ті моменти, котрі закарбувалися у пам’яті не дають далі спокійно жити.
Минуло 10 років війни та вже промайнув другий рік повномасштабного вторгнення, а я досі не вдома – живу тим жахливим днем, який став руйнівним для нашої країни.
25 лютого ми з моєю сім’єю близько 6 години вечора намагалися залишити окуповане селище Веселе.
Під час спроби евакуації наше авто обстріляли. Але ми дивом залишилися живі. Цей момент травмував мене на все моє подальше життя. В цей день я на власні очі побачила всю сутність руського миру, нашого так званого “братського народу”.
Вони не щадять нікого, їм байдуже на все, в них немає поняття, що таке людяність, вони з іншого світу.
Я поділилася частинкою свого життя. Ви маєте зрозуміти, що мене вирвали з мого рідного дому. Все своє життя я помістила в один маленький рюкзак.
Вимушено переміщеною особою вже другий рік живу на Заході України. В мене є тимчасовий дім, але постійно тягне до рідного дому.
Хоча моє містечко зараз визволено, але мого дому вже немає – розбомбили. Немає тої самої частинки душі, але це не означає, що я сумую, я обов’язково туди повернусь як тільки буде можливість.
Моїх сил недостатньо, щоб скоріше повернутися додому. Моє рідне містечко окупаційні війська перетворюють на руїни. Але ми разом можемо допомогти людям, які повертаються хоча й в зруйнований, але свій рідний дім.
Вибір за вами – працювати на відновлення нашої країни, або все своє подальше життя прожити в іншому місті чи країні, згадуючи свій рідний дім, своє дитинство, свої щасливі та безтурботні роки життя.
Ціль – відновити 100 житлових будинків і вдихнути в них друге життя.